байрон мазепа from SnezhanaP10
Пушкин from SnezhanaP10
тальяна онегин ольга from Snezhana Pshenichnaya
Анкета роману «Євгеній Онєгін» - «енциклопедія російського життя» (Белінський) «Роман з нещасним коханням, дуеллю, сном та двома листами»
1. Час написання – 7 років 4 місяці 14 днів, 1823-1830 ( близько 8 років)
2. Жанр – соціально-психологічний роман у віршах, поєднання ліричного та епічного начал.
3. Перший у російській літературі психологічний роман; реалістичний роман, де яскраво виявилися риси реалізму:•показ впливу середовища на людину; •сприйняття особистості в соціально-історичному плані; •достовірність зображення; •змалювання типових героїв у типових обставинах.
4. «Онєгінська строфа» — строфічна форма, створена О. Пушкіним для написання роману у віршах «Євгеній Онєгін». «Онєгінська строфа» складається із чотирнадцяти рядків з перехресним, паралельним і кільцевим римуванням: абабввґґдеедєє.
5. Епіграф «Пройнятий марнолюбством, він, опріч того, мав ту особливу гордість, що примушує визнавати з однаковою байдужістю як добрі, так і лихі вчинки внаслідок почуття вищості, може, і гаданої» - налаштовує нас на те, що йтиметься про людину, про те, що в ній справжнє, а що вдаване.
6. Твір присвячений видавцеві книг Пушкіна П. Плетньову. Присвята роману - це підсумок багаторічної праці й спостережень, аналізу минулого й сучасного; частини часто розрізнені між собою; поет підкреслює, що його твір тісно пов'язаний із життям.
7. Епіграф до першої глави "І жити квапиться, і почувать спішить» - автор закликав пильніше придивлятися до свого героя, до його захоплень, до стилю його життя, чим жив, у що вірив, яких помилок припускався.
8. Композиція: будується «дзеркально»: лист Тетяни — відповідь Онєгіна — лист Онєгіна — відповідь Тетяни.
9. Головні герої. Євгеній Онєгін, Володимир Ленський, Тетяна Ларіна, Ольга Ларіна, поет (товариш Онєгіна в петербурзький період життя)
10. Ім'я «Євгеній» - з грецької «благородний», «шляхетний»
Прізвище «Онєгін» утворене від назви великої російської ріки Онєга, а великі ріки ніколи не належали окремим особам чи сім'ям, тому виникнення прізвищ від назв рік було неможливим. У прізвищі «Онєгін» підкреслюється внутрішня незалежність героя, його особливий стан щодо навколишнього світу, його індивідуалізм.
11. Основний конфлікт роману: конфлікт двох життєвих філософій: бери від життя все, що можеш, та облагороджуй життя своєю моральністю, конфлікт людини і суспільства, конфлікт людини й оточення.
12. Проблематика: -людина на тлі епохи, часу, сенс її існування на землі.
- проблема освіти й виховання; - літературної творчості;
- вірності в подружньому житті; - людських взаємин;
- кохання; - родинних стосунків.
13. Географічне розташування місць, де відбуваються події роману, пори року, описані в романі, загальну тривалість й історичний час роману. Дія відбувається в Петербурзі (1, 8 глави роману), у Москві (7 глава), у провінції — у селі (2, 7 глави). Епоха, зображена у творі,— період царювання Олександра І (між війною 1812 року і грудневим повстанням).
14. Дія відбувається протягом 10 років. При цьому перші 16 років життя Онєгіна описані лише в 3 строфі 1 глави, а наступним 8 рокам присвячено увесь роман, крім ліричних відступів. Двом рокам життя в селі присвячені 5 глав роману (2–7); дія розпочинається влітку, у селі герой живе також осінь, зиму, дія 7 глави розгортається ранньою весною. Вісім років життя Онєгіна в Петербурзі описані як один день героя.
15. Соціальні прошарки суспільства, описані у романі, їх стосунки, побут, погляди, культуру. Автор показав основні соціальні прошарки суспільства Росії: аристократичне світське товариство Петербурга, міську бідноту, помісне дворянство, московське світське товариство. Ці соціальні прошарки живуть закритим і зовсім різним життям. Єдності нема навіть усередині однієї соціальної групи: дворяни столичні, московські та провінційні мають різні духовні пріоритети, живуть різним духовним життям. У творі показані заняття та дозвілля дворян у столиці, місті, селі, узимку та влітку; описані інтер’єри міської квартири та поміщицької садиби, мода, гастрономія; є описи народних свят, прикмет та обрядів.
16. Економічний та культурний стан російського народу на початку ХІХ ст. Реформи Онєгіна в селі свідчать про те, що почала розпадатись кріпосницька система. Освічені люди захоплювались новими філософськими течіями (згадується ім’я Канта, прихильником якого є Ленський). Онєгін слідкує за розвитком європейської науки. У зв’язку з цим згадуються імена Гібона, Гердера, Біша, Тіссо, Беля та Фонтенеля. На залишив автор осторонь і літературу: згадуються імена Руссо, Ричардсона, Сталь, Крюднера, Коттеня. Велику роль відігравав також театр (автор залишив нам характеристику авторів репертуару, постановників балету та відвідувачів театру).
17. Сжетні лінії: Онєгін-Тетяна, Онєгін-Ленський.
Lermontоv from SnezhanaP10
І. Анкета поета
1. Михайло Юрійович Лєрмонтов (1814-1841) – російський поет, прозаїк, драматург.
«Нічне світило російської поезії» Д.Мережковський;
«Демон російської літератури» Ф. Достоєвський.
2. Народився у жовтні 1814 р. в Москві, в родині капітана Юрія Петровича Лєрмонтова і Марії Михайлівни Арсеньєвої.
3. Дитинство. Після смерті матері Лєрмонтова його батько через сімейні чвари змушений був залишити сина на виховання бабусі Єлизаветі Олексіївні Арсеньєвій. Дитячі роки пройшли у маєтку бабусі в селі Тархани Пензенської губернії.
4. Навчання. Благородний пансіон при Московському університеті, де продовжив навчання вже як студент морально-політичного відділу; через два роки вступив у Школу гвардійських підпрапорщиків і кавалерійських юнкерів. Після закінчення цієї школи Лєрмонтов отримав офіцерське звання корнета і призначення на службу в Гусарський полк.
5. Перше заслання на Кавказ. За вірш «Смерть поета», який сприйняли як «заклик до революції», поета після короткочасного утримання під арештом відправили на Кавказ.
6. У Петербурзі. Через рік повернувся до Петербурга і продовжив службу в гвардії.
7. Дуель з Е. де Барантом. У 1840 р. на балу в графині Лаваль Лєрмонтов посварився з сином французького посла Ернестом Барантом (який, як і поет, був закоханий у княгиню Марію Щербатову), внаслідок чого між ними відбулася дуель.
8. Друге заслання на Кавказ. За дуель знову на Кавказі із суворим приписом відбувати службу в частинах, які безпосередньо задіяні у військових операціях.
9. Відпустка. На початку лютого 1841 р., отримавши двомісячну відпустку, Лєрмонтов приїжджає в Петербург, сподіваючись добитися відставки і залишитися в столиці. Натомість йому було наказано впродовж 48 годин залишити Петербург і відбути до місця своєї кавказької служби. Дорогою назад Лєрмонтов дістав дозвіл ненадовго затриматися для лікування на мінеральних водах у П'ятигорську.
10. Дуель з Мартиновим. На одному з вечорів у п'ятигорській родині Верзиліних Мартинов образився на черговий жарт Лєрмонтова.
11. Смерть. 15 липня 1841 р. біля підніжжя гори Машук між Мартиновим і Лєрмонтовим відбулася дуель, під час якої поета було вбито.
12. Поховання. 29 липня Лєрмонтова поховали на міському цвинтарі в П'ятигорську. Пізніше, у 1842 р., його прах був перевезений до Тарханів і похований у сімейному склепі Арсеньєвих.
13. Основні твори. Роман «Герой нашого часу», драма «Маскарад», поеми «Демон», «Черкеси», «Кавказький бранець», «Мцирі»; вірші «Смерть поета», «Дума», «Кинджал», «І сумно, і нудно», «Ні, я не Байрон..», «Три пальми», «Парус»
ІІ. Творчість поета
Учнівський період творчості (1828 —1835). Поеми «Черкеси» та «Кавказький полонений» (обидві — 1828), «Дві невільниці» і «Сповідь», «Ізмаїл-Бей» (1832), вірш «Парус» (1832); роман «Вадим»; драма «Маскарад»
Період зрілої творчості (1836—1841). Поеми «Тамбовська казначейша» (1837), «Пісня про купця Калашникова» (1838), «Демон» і «Мцирі»; романи «Княгиня Ліговська» (1836), «Герой нашого часу»; вірші «Дума» (1838), «І нудно і сумно...» (1840), «На півночі дикій...» (1841); «Хмари» (1841); «Поет» (1841), «На дорогу йду я в самотині...» (1841).
ІІІ. Провідні мотиви лірики поета:
1) тема поета й поезії; 2) потяг до волі, прекрасних ідеалів;
3)осуд бездіяльності й моральної ницості свого покоління;
4) герой і натовп;
5) пейзажна лірика;
6) тема Росії;
7)філософська лірика
ІV. Особливості лермонтовського поетичного стилю:
- філософська заглибленість,
- гострокритичний і водночас песимістичний пафос.
И скучно и грустно
И скучно, и грустно, и некому руку подать
В минуту душевной невзгоды...
Желанья!.. что пользы напрасно и вечно желать?..
А годы проходят - все лучшие годы!
Любить... но кого же?.. на время - не стоит труда,
А вечно любить невозможно.
В себя ли заглянешь? - там прошлого нет и следа:
И радость, и муки, и всё там ничтожно...
Что страсти? - ведь рано иль поздно их сладкий недуг
Исчезнет при слове рассудка;
И жизнь, как посмотришь с холодным вниманьем вокруг -
Такая пустая и глупая шутка..
Стихотворение «И скучно, и грустно..» М. Лермонтов написал в 1840 году. Это произведение – одно из наиболее характерных для понимания мироощущения поэта. Написано оно в жанре элегии. Лермонтовской элегии свойственна прерывчатость речи, трагическая напряженность интонаций, диалогичность. Эта форма соответствовала характеру мыслей и чувств поэта.
Содержание элегии – своеобразная исповедь лирического героя, как всегда у Лермонтова, одинокого и неспокойного. Исповедь отображена в диалоге героя с самим собой. Построен он по формуле тезис – антитезис: «Любить»… - «Вечно любить невозможно».
Центральным образом стихотворения является лирический герой со своими внутренними переживаниями, страданиями, размышлениями. Это внешний образ, который, возможно, не совпадает с образом автора. Внутренним же образом является «жизнь», что в глазах лирического героя – «пустая и глупая шутка».
Примечательна композиция элегии. Это логически стройный и внутренне завершенный монолог, который начинается со вступления с триразовым повтором: «И скучно, и грустно, и некому руку подать…». Основная часть четко делится на двустишия. Каждое из них является завершенным по содержанию и интонации, в каждом стоит вопрос и дается ответ на него. Вопросы и ответы даются по принципу градации, постепенного возрастания (желание – любовь – страсти). Последнее двустишие – вывод, обобщение: если раньше речь шла о внутреннем мире человека («В себя ли заглянешь?»), то сейчас дается оценка всей жизни человека в обществе:
И жизнь, как посмотришь с холодным вниманьем вокруг, -
Такая пустая и глупая шутка.
Несмотря на внешние признаки стихотворения как внутреннего диалога, оно очень мелодично. Ощущается огромная тоска лирического героя и исповедь его многострадальной души. Не зря композитор Александр Сергеевич Даргомыжский положил это произведение на музыку, и оно стало романсом.
В стихотворении нет видимой цветовой гаммы. Но внутреннее восприятие создает впечатление серой грусти.
Элегия «И скучно, и грустно…» небогата художественными средствами. Единичные эпитеты только подчеркивают унылое настроение лирического героя «душевной невзгоды», «лучшие годы» (проходят). «сладкий недуг Исчезнет», «холодным вниманьем», «пустая и глупая шутка»(жизнь). Все они несут угнетающую эмоциональную окраску. Поэтическая лексика сдержанна и лаконична.
Тем не менее произведение интересно обилием риторических вопросов и восклицаний, которые наблюдаются в каждом двустишии основной части: «Что пользы напрасно и вечно желать?»; «Любить… но кого же?»; «В себя ли заглянешь?»; «Что страсти?» и др.
Особую роль играет контраст: «на время – вечно»; «и радость, и муки»; «рано иль поздно»; «страсти – рассудок». Они усиливают драматичность судьбы лирического героя.
Поэт прибегает к приему многосоюзности: «и скучно, и грустно, и некому», «напрасно и вечно», «нет и следа», «и радость, и муки, и все», «и жизнь», «пустая и глупая»; «а годы», «А вечно». Это привносит в темп интонации прочтения стихотворения умышленное замедление речи вынужденными паузами, делает его выразительнее. Лермонтов как бы призывает к таким же раздумьям, в каждой вынужденной паузе читатель мимолетно делает свои выводы.
Однородное синтаксическое построение предложений приводит к параллелизму стихотворения. Почти каждая фраза звучит как афоризм, как результат сосредоточенных размышлений.
Стихотворение написано трехсложным поэтическим размером амфибрахием. Рифма, использованная автором, перекрестная (абаб) .
Элегию «И скучно, и грустно…» критик В. Белинский назвал «реквиемом», то есть похоронной песней всей жизни. Поэт говорит в стихотворении не о своем личном «я», а о человеке своего времени, об окружающей действительности. Душевное состояние лирического героя, выраженное в элегии – это общее состояние мыслящих людей 30-40 годов ХІХ века, которые были подавлены отсутствием общественной жизни и стремились к полезной деятельности. До Лермонтова не было в русской литературе таких глубоких раздумий о жизни и поведении каждого отдельного человека и поколения в целом.
Выхожу один я на дорогу
Выхожу один я на дорогу;Сквозь туман кремнистый путь блестит;
Ночь тиха. Пустыня внемлет богу,
И звезда с звездою говорит.
В небесах торжественно и чудно!
Спит земля в сияньи голубом…
Что же мне так больно и так трудно?
Жду ль чего? жалею ли о чём?
Уж не жду от жизни ничего я,
И не жаль мне прошлого ничуть;
Я ищу свободы и покоя!
Я б хотел забыться и заснуть!
Но не тем холодным сном могилы…
Я б желал навеки так заснуть,
Чтоб в груди дремали жизни силы,
Чтоб дыша вздымалась тихо грудь;
Чтоб всю ночь, весь день мой слух лелея,
Про любовь мне сладкий голос пел,
Надо мной чтоб вечно зеленея
Тёмный дуб склонялся и шумел.
Последний период творчества Михаила Лермонтова связан с переосмыслением жизненных ценностей и подведением итогов. По воспоминаниям очевидцев, поэт предчувствовал свою гибель, поэтому пребывал в некоем отстраненном состоянии, считая, что бессмысленно спорить с судьбой. Более того, он пытался ее упредить и фактически искал свою смерть, считая, что достойным завершением жизни является гибель на поле брани.
За несколько месяцев до роковой дуэли, которая произошла весной 1841 года, Лермонтов написал стихотворение «Выхожу один я на дорогу», которое, вопреки многим другим произведениям этого периода, наполнено не отчаянием, а светлой грустью и сожалением о том, что какие-то очень важные и знаковые события не оставили в душе поэта следа. Как и в юношестве, Лермонтов по-прежнему испытывает острое чувство одиночества, поэт изображает себя в этом произведении странником, который бредет по ночной дороге, не отдавая себе отчета в том, куда и зачем он держит путь.
Окружающая природа, к которой поэт постоянно обращается в своем творчестве. Лишь подчеркивает его одиночество. Ведь в полночном небе даже «звезда с звездою говорит», в то время как автор лишен возможности поделиться своими мыслями с теми, кто смог бы оказаться если и не хорошим собеседником, то хотя бы благодарным слушателем. Эту миссию Лермонтов решил возложить на потомков, хотя и не был уверен в том, что спустя годы его стихи будут востребованы.
Стихотворение «Выхожу один я на дорогу…» построено на контрасте. Автор осознанно противопоставляет красоту ночной природы, от которой веет умиротворением, и собственное душевное состояние, пытаясь найти ответ на вопрос, почему же ему так больно и грустно. Его выводы неутешительны, так как поэт признается, что утратил способность радоваться и ощущать себя по-настоящему счастливым человеком. «Уж не жду от жизни ничего я, и не жаль мне прошлого ничуть», — подводит итоги поэт. И при этом отмечает, что его самая заветная мечта – свобода и покой.
У Лермонтова подобное душевное состояние с учетом его беспокойной и деятельной натуры ассоциируется лишь со смертью. Но даже такой исход событий его не удовлетворяет, так как физическое прекращение существования является для поэта равносильным полному забвению. Безусловно, Лермонтов жаждет славы, хотя и не питает иллюзий по поводу своего творчества. Его заветная мечта – повторить подвиг участников Бородинского сражения и войти в историю великим полководцем, который смог защитить свою родину от врагов. Но этим мечтам не суждено сбыться, так как поэту довелось родиться в другую эпоху, когда честь и доблесть уже перестали быть в фаворе. Поэтому автор хочет уснуть дивным и глубоким сном, который позволит ему преодолеть время, но при этом остаться сторонним наблюдателем, чтобы знать, какой станет Россия через годы.
«Я б желал навеки так заснуть», — отмечает поэт, подразумевая пограничное состояние между жизнью и смертью. При этом в его словах отчетливо звучит желание оставить о себе память на века, поэт хочет, чтобы над ним «вечно зеленея, темный дуб склонялся и шумел». В какой-то степени это произведение можно считать пророческим, так как желание Лермонтова все же осуществилось. Погибнув на бессмысленной и глупой дуэли, он не только остался в памяти людей как блистательный русский поэт, но и вдохновил своим творчеством на подвиги во имя справедливости последующие поколения. И, тем самым, выполнил свою миссию, которая была предначертана ему судьбой, и суть которой он так и не смог понять при жизни, несмотря на то, что никогда не считал поэзию обычным увлечением.
Композиция стихотворения делится на две части. В первой – великолепный пейзаж. Изумительные метафоры, живописующие красоту и тихую зачарованность южной ночи: («звезда с звездою говорит»; «пустыня внемлет богу»). Начиная с третьей строфы, автор обращается к своим мыслям и тревожным раздумьям. Смятение его души очень образно передают восклицательные предложения, умолчания. Все устремлено в будущее, в мечту. Частое повторение местоимения «я» и союза «чтоб» придают повествованию условно-сослагательное. В этой части преобладают существительные, на них падает особое смысловое ударение: «прошлое», «жизнь», «покой», «свобода», «сон», «силы».
Стихотворение написано пятистопным хореем с чередованием женской и мужской рифмы. Рифмовка перекрестная. Строфы представляют собой четкие четверостишия. Все это придает особую мелодичность и плавность стиху. Использование приема звукозаписи (частое повторение шипящих звуков) придают повествованию задушевность, имитируют тихую речь, шепот в ночи.
В финале стихотворения появляется образ великана-дуба – символа вечной жизни и мощи. Именно этот образ привлекает внимание поэта, греет его смятенную душу. Он дает надежду на бессмертие. Такой живой памятник хотел бы воздвигнуть над своим последним прибежищем поэт:
Чтоб всю ночь, весь день мой слух лелея,
Про любовь мне сладкий голос пел,
Надо мной чтоб, вечно зеленея,
Темный дуб склонялся и шумел.
И растет такой огромный дуб в Тарханах, на малой родине поэта. Каждый год в день памяти приходят сюда тысячи людей, чтобы поклониться праху великого русского гения. И дуб шумит листвой над тарханскими тропинками, над озером, словно вечный сторож печальных мест.
Все-таки удивительно, как спокойно звучат рассуждения о смерти: герой не испытывает ни страха, ни ужаса — подобное состояние в поэзии принято называть оксюмороном «светлая печаль». Это состояние подчеркнуто и ритмической организацией стихотворения: пятистопный хорей слегка замедляет ритм, а слоги с пропущенным ударением (пиррихий) передают несколько сбивчивый ритм, как будто имитируя дыхание человека. Чередование мужской и женской рифмы завершают мелодику стихотворения, как будто оттачивая все оставшиеся грани алмаза, перед тем как он превратится в бриллиант.
Комментариев нет:
Отправить комментарий